Коли я вийшла заміж, усі вважали, що мені пощастило, бо моя свекруха, яка працювала в Італії, збудувала на свої заробітки величезний триповерховий будинок, чекаючи, що її син житиме там разом із нею. Однак, познайомившись із нею, я відчула проблему: обидві сестри мого чоловіка спочатку категорично відмовилися жити з нею, що викликало в мене тривогу. Хоча вона стверджувала, що дочки хочуть збудувати своє майбутнє за кордоном, обидві сестри тонко натякнули мені, що краще мати свої власні будинки, ніж покладатися на будинок своєї матері.
Однак мій чоловік вважав за свій обов’язок прийняти її щедру пропозицію, оскільки у нас не було власного житла. Прожити з нею один місяць виявилося повчальним . Вона постійно стверджувала про свою владу, нагадуючи нам, що це її дім, і її правила переважають над усім іншим. Відчуваючи, що задихаюся, я сказала чоловікові, що йду і переконала його приєднатися до мене, якщо він хоче, щоб наш шлюб зберігся. На щастя, він погодився. Ми винайняли квартиру, працювали не покладаючи рук, і зрештою через п’ять років нам вдалося купити власне затишне житло. Щодо моєї свекрухи, то вона так і живе одна у своєму величезному будинку.
Її заощадження вичерпалися, а пенсія ледве покриває витрати. Мій чоловік іноді відвідує її і потім згадує, що вона може опалювати тільки одну кімнату. Ця ситуація мене спантеличує: навіщо будувати такий особняк – для кого, якщо не для сім’ї – а потім напружувати стосунки з усіма близькими? Незважаючи на її запрошення, я вважаю за краще залишитися в нашій квартирі, де ми по-справжньому спокійні. Я залишаюся при своєму рішенні дистанціюватися від її володінь. І це, безперечно, правильний крок.